Площа Героїв Євромайдану у Чорткові вибухнула емоціями — сльозами, оплесками, обіймами. Після понад двох років у російському полоні додому повернувся український військовий Руслан Кульбарак. Жовто-блакитний стяг на плечах, щира усмішка на обличчі й невимовне полегшення в очах — саме таким побачили свого земляка рідні, друзі, побратими та всі небайдужі чортків’яни, які прийшли зустріти Героя з хлібом-сіллю та квітами.
Цей день — 1 липня — став особливим для всього міста. Радість повернення переплелася з хвилюванням, вдячністю і глибоким болем за тих, хто досі у неволі чи не повернувся з фронту.
«Зустрічати живих героїв — найкраще, що може статися»
Першим слово взяв міський голова Чорткова Володимир Шматько, не стримуючи емоцій:
«Ще донедавна Руслан вважався зниклим безвісти, одним із 54 воїнів з нашої громади. І ось він — живий, усміхнений, вдома! Цей момент — величезна радість і водночас гірке нагадування про наших інших захисників, які досі залишаються в полоні чи на передовій. Ми всі маємо робити більше — підтримувати родини військових, допомагати, пам’ятати, що людське життя — найвища цінність».
Після короткої реабілітації Руслан знову ступив на рідну землю — не як зниклий безвісти, а як воїн, який вистояв у полоні та повернувся.
Шлях від фронту до полону і назад
Сам Руслан Кульбарак, коли підійшов до мікрофона, говорив лаконічно, але кожне слово було просякнуте пережитим:
«З першого дня повномасштабної війни я пішов до війська. Спершу служив у 44-й артилерійській бригаді, потім — у 68-й єгерській. Потрапив у полон після виконання бойового завдання — нас відвезли в Алтайський край, у Сибір. У полоні був два роки і чотири місяці. Сьогодні я тут, вдома, дякую кожному, хто прийшов, за підтримку. Слава Україні!»
За стійкість, мужність і самопожертву солдат Руслан Кульбарак — гранатометник за фахом — отримав відзнаку Чортківського міського голови «За честь і відвагу».
«Владика» й сльози побратимства
Під час урочистої зустрічі на площі несподівано для самого Руслана відбулася ще одна подія — з ним зустрівся бойовий побратим Олег Ставничий. Їхнє мовчазне обіймання говорило більше за будь-які слова: обоє тремтіли, сльози бриніли в очах, згадувались пережиті бої, втрати, полон.
Олег, позивний «Владика», зізнався:
«Я міг бути з Русланом у той день, коли їх захопили. Але був у відпустці після поранення. Руслан — справжній воїн. Він завжди йшов першим. Радію, що він повернувся з тої неволі, з того пекла…»
Полон і звільнення
Руслан Кульбарак потрапив у полон ще у 2022 році. Росіяни утримували його у Сибіру — далеко від України, за тисячі кілометрів від дому. Його звільнення стало можливим у травні цього року під час масштабного обміну полоненими у форматі 1000 на 1000, який відбувся завдяки посередництву Туреччини та міжнародної коаліції партнерів України.
«А може, бачив мого…»
Після завершення офіційної частини люди не розходилися. До Руслана підходили рідні зниклих безвісти бійців, показували фото, розпитували — можливо, пам’ятає когось, можливо, бачив у неволі… У кожному запитанні — надія, у кожному погляді — біль.
Символічним завершенням зустрічі стало спільне виконання Гімну України. Площа здригнулася від потужного: «Слава Україні! Героям слава!» І це вже не було просто гасло — це була правда моменту, пульс громади, біль і надія, які поєднали всіх присутніх.
Попереду в Руслана Кульбарака — довгий шлях реабілітації та адаптації. Але головне — він вдома. І вдома його зустріли з любов’ю, повагою і вірою. Вірою, що кожен із наших захисників ще повернеться.
Немає коментарів