Зоя Головатюк із Шумської громади на Тернопільщині вже дев’ять років поєднує службу у Збройних силах України з поетичною творчістю. Перші рядки вона почала писати після підписання контракту з армією, а нині її вірші друкують у літературних альманахах.
Жінка зізнається, що натхнення до служби взяла від свого прадіда – учасника Другої світової війни. А більшість віршів присвятила чоловікові, з яким познайомилася на військовій службі і який трагічно помер у 2020 році.
«Свій вибір зробила у 2016 році, бо хотіла виконати обов’язок перед Богом, землею та донькою. Тоді вже знала Андрія – свого майбутнього чоловіка, він служив. Я теж вирішила йти поруч», – розповідає Зоя.
На Донеччині, де понад пів року проходила службу, вона відновила своє юнацьке захоплення – писати вірші. Згодом продовжила творчість і під час служби в Кам’янці-Подільському. Третій контракт підписала з військовою частиною А3215. Її поезії друкувалися у трьох літературних збірках.
«Я зрозуміла, що потрібно показувати у віршах патріотичну сторону. Часто слухала спів пташок, але тепер це рідко чути – літають ракети, війна забрала спокій. Та все одно ми мусимо жити, навіть крізь темряву», – каже військовослужбовиця.
Частина її віршів присвячена чоловікові Андрію. В одному з них, написаному після його смерті, Зоя просить пробачення за те, що не була поряд у той момент. «Я про любов свою казала мало, але ж могла…», – йдеться в рядках.
Разом вони прожили п’ять років, три з яких у шлюбі. Обоє воювали на сході України. Андрій отримав удар хвилею, але приховав стан здоров’я. Після завершення його контракту подружжя разом вирішило дослужити, однак доля розпорядилася інакше.
«Мій чоловік пішов, а я залишилася, аби продовжити його шлях», – додає Зоя.
У майбутньому військова планує створити реабілітаційний центр для побратимів та видати власну збірку поезії. Окремим задумом є книжка про її батька – Дем’яна Андрійовича, ліквідатора аварії на ЧАЕС, який майже рік провів у зоні відчуження, залишаючи дружині листи про свій обов’язок і тугу за дітьми.
Немає коментарів