Любомир Касянчук з Ланівців воює у 49-му окремому штурмовому батальйоні “Карпатська Січ” від серпня 2022 року. Він пройшов бої на Харківщині, Донеччині, отримав поранення, пережив втрату командира і сьогодні відповідає за логістику на Донбасі. У розмові боєць відверто описує те, чого у фільмах про війну не показують.
Добровольцем на фронт він вирушив без довгих роздумів. До повномасштабної війни працював діловодом у ДРАЦС, але рішення про службу приховував, щоб уникнути вмовлянь.
“Просто поїхав з волонтерською поїздкою у «Карпатську Січ» і там залишився. А вже потім повідомив на роботі і рідних, що мене не буде”, – згадує військовий.
Уже за кілька тижнів після вступу до підрозділу Любомир опинився в активних боях. Восени 2022 року він разом із побратимами звільняв Куп’янськ та Ізюм. А далі – Донеччина, де під ворожою окупацією довгі місяці жили налякані люди.
“Заходили в села, а люди боялися виходити з підвалів. Росіяни переконували їх, що українські військові вже три села вирізали. Страх у них сидів глибоко”, – розповідає Любомир.
Поширенню брехні сприяли й вигадані історії про бійців “Карпатської Січі” – окупанти малювали з них нелюдей, аби залякати населення.
Бійці, жарти і смерть поруч
Попри небезпеку, у підрозділі намагалися тримати дух жартами. Любомир пригадує епізод, коли їхній побратим “Хімік” вижив після прильоту міни, хоч і отримав контузію.
“Піднімається весь у крові та каже: «Зате вже є воронка – копати не треба»”, – ділиться боєць.
Та не завжди все завершувалося гумором. Під час штурму посадки в районі села Терни він отримав поранення в ногу та стегно. Штурмова група складалася з 20 бійців, тоді як з іншого боку їх зустрів взвод росіян – до сотні військових.
БМП, яка мала підтримати штурм, не зробила жодного пострілу через несправність. Українці йшли відкритою місцевістю під ворожим вогнем.
У тому бою загинуло троє українських військових, 13 були поранені. Але позицію вдалося взяти.
Любомир пам’ятає, наскільки близько був до ворога:
“П’ять метрів – і вони могли затягнути мене в окоп. Страшно стає, коли згадую”.
Після поранення та п’яти місяців реабілітації він рвався повернутися на передову, адже втратив у тому бою командира, якого називав “батьком”.
Без вихідних і без права на помилку
Після серії контузій Любомира перевели із штурмової групи в підрозділ логістики. Він відповідає за доставку пального та зброї. Каже, що цей напрям не менш виснажливий, ніж передова.
“В логістиці немає вихідних. Працюємо вночі, бо вдень на нас полюють дрони. Живемо там, де все зберігається – фактично на пороховій бочці”.
Зі служби він не збирається йти. Війна, за його словами, зробила його жорсткішим і позбавила ілюзій.
“Після того, як побачили на дрон, як наших хлопців розстріляли після здачі, сумнівів уже немає – це не люди. Коли вбиваю ворога, я знаю, чому це роблю”.
У мирне життя він не поспішає повертатися. Каже, що після війни Україні доведеться зберігати армію в тонусі, бо загрози нікуди не зникнуть.
А фільми, додає Любомир, не передають і частини того хаосу, який переживають військові щодня.
Немає коментарів