Житель села Обич Іван Дробоцький нещодавно власноруч прибрав свій портрет зі стенда “Алеї надії” в Шумську. Ця символічна подія стала фіналом його перебування у статусі безвісти зниклого та полоненого. Півтора року боєць перебував у російській неволі, де зазнавав систематичних знущань та виснаження. Тепер чоловік проходить тривалу реабілітацію на рідній землі.
Його шлях додому розпочався з березневого обміну, коли після довгих місяців невідомості воїн перетнув кордон.
Дуже гарно зустріли мене тут, з квітами, хлібом-сіллю. Так само в селі зустріли діти. Сльози були на очах, але я стримався.
Боєць пригадує, що витримати тортури йому допомогла лише віра.
Богу молився і хлопців підтримував. Казав: “Хлопці, моліться Богу, виживем”.
Мирне життя Івана було звичним для сільського мешканця: школа, навчання в Шумському профтехучилищі, любов до природи та риболовлі. Колишня вчителька Людмила Реднік пам’ятає його як товариську дитину, готову завжди допомогти іншим. Жінка зізнається, що все село раділо звістці про порятунок колишнього учня з ворожих катівень.
Мобілізували чоловіка у січні 2024 року, а вже в серпні він потрапив до рук ворога. Це сталося на Покровському напрямку, коли підрозділ виконував завдання поблизу селища Очеретине. Шлях полоненого пролягав через зруйновану Авдіївку, де поранений осколком Іван лікувався в госпіталі, та Кіровськ. Кінцевою точкою став Орськ в Оренбурзькій області РФ, де окупанти влаштували українцям жорстоку “прийомку”.
Тамтешні умови перебування чоловік називає нелюдськими через постійний голод та насильство.
Два тижні відходив від таких “масажів”. Це і так ще по-Божому, в мене не було синців, а на хлопців було страшно дивитися — різнокольорові: сині, зелені від тих дубинок. Мене в Кіровську один росіянин так вдарив, що я аж землю носом поцілував. Так влупив по спиняці.
Особливу жорстокість виявляли молоді охоронці, які перетворювали побиття українців на своєрідну форму розваги. Полонених змушували стояти весь день, дозволяючи сісти лише під час їжі або сну. Катування доповнювалися надмірними фізичними навантаженнями, зокрема присіданнями по 2500 разів за зміну. Наслідком цього стали варикоз, цукровий діабет та новоутворення на підшлунковій залозі.
Найважче доводилося маріупольцям та представникам полку “Азов”, яких катували з особливим цинізмом. Проте за декілька днів до обміну тактика ворога різко змінювалася.
Виводять на коридор з камери, догола роздягають, фотографують і зважують. Знають, що буде обмін. Щоб жодного синяка не було, бо якщо є синячок — тебе не випустять звідси, когось іншого візьмуть, а тебе покинуть, поки синяки не зійдуть.
Дорога до звільнення виявилася виснажливою: переліт у вантажному літаку до Москви, холодна ніч на аеродромі та подальший шлях через Білорусь. Обмін відбувся 6 березня на території Чернігівської області. Весь цей час рідні шукали бодай якусь інформацію про зниклого захисника.
Староста Володимир Дзерук розповів, що знайшли Івана випадково на одному з російських телеграм-каналів. Попри помилку в прізвищі, односельці миттєво впізнали воїна на опублікованій ворогом фотографії. Загалом у Шумській громаді ситуація лишається напруженою через значну кількість залучених до оборони мешканців.
Статистика втрат та зниклих безвісти в окрузі вражає своєю масштабністю:
- Біля 90 мешканців округу пройшли або проходять військову службу.
- Вісім захисників загинули (по чотири бійці з Обича та Рохманова).
- Шестеро воїнів наразі мають офіційний статус зниклих безвісти.
Надія залишається головною рушійною силою для родин тих, хто ще не повернувся. Василь Горніцкий, син якого зник на фронті у вересні 2025 року, продовжує вірити у диво. Нещодавно родина отримала непідтверджену інформацію, що 30-річний Руслан також може перебувати в полоні. Окрім нього, громада чекає на повернення Леоніда Катеринюка та Сергія Вознюка.
Немає коментарів