Понад пів століття за прилавком: на Чортківщині продавчиня з Базара не полишає улюблену справу

Вона не просто торгує товарами — вона стала частиною історії місцевої кооперації. У селі Базар на Чортківщині вже 57 років незмінно працює продавчинею 76-річна Стефанія Матвіїв. Її трудовий шлях у системі райспоживспілки розпочався ще у 1968 році, й триває досі. Із роками не втрачає ані бадьорості, ані любові до професії. У переддень Дня кооперації ми навідались до пані Стефанії — звісно ж, у її робоче «гніздо» — маркет ТеКо, де вона й нині зустрічає відвідувачів.

На вході нас зустрічає завідувачка маркетом Ганна Нагаєвська — ще одна досвідчена працівниця райСТ. Її стаж також вражає — понад 40 років у системі споживчої кооперації. Спершу вона працювала у їдальні, пройшла шлях від офіціантки до кухаря й керівника, а згодом перейшла в торгівлю. Зі Стефанією Дмитрівною разом працюють у магазині вже 23 роки — по черзі, підміняючи одна одну без зайвих слів.

— Колись навіть ображались, що журналісти до нас не заходили. У школі, садочку були — а в магазин ні. А ми ж — частина села, і то яка! — жартує Ганна Василівна.

Стефанія Дмитрівна народилася й виросла у Базарі. Після восьмирічки навчалась у першій школі в Чорткові. 1966 року випустилась у час освітньої реформи, вступити до вишу не вдалося. За рік вийшла заміж, а ще через рік — 1968-го — почала працювати ученицею в місцевій конторі сільпо. Згодом стала бухгалтером і здобула освіту в Тернопільському кооперативному технікумі, який закінчила з відзнакою.

Після нетривалої роботи в Чорткові повернулася в рідне село і вже понад пів століття працює у продуктовому магазині райСТ. Більше ніж два десятиліття — пліч-о-пліч із пані Ганною. За ці роки були і важкі операції, і складні часи, але жодного разу — думки про те, щоб кинути справу.

— Коли зламала ногу, три місяці не могла працювати. Але все одно думками була тут, у магазині. Це моє життя, мій ритм, — ділиться пані Стефанія.

На запитання, що змінилося за пів століття, жінка відповідає без роздумів — раніше було важче. Ні електронних кас, ні терміналів, усе вручну. Товар треба було вивантажувати самостійно: важкі дерев’яні ящики, скляні пляшки — усе на жіночі плечі. До магазину стояли черги — люди у селі жили активніше, діти бігали до школи, яку тепер, через брак учнів, закривають.

— Тоді за день продавали до восьми сотень хлібин, тепер — ледве три десятки, — згадує вона.

Свого часу кооперація була не лише про торгівлю: заготівля, макулатура, сільгосппродукція. Тепер залишився лише роздріб, причому в умовах жорсткої конкуренції з приватними підприємцями.

— Приватник може швидко змінити ціну, а ми — ні. У нас усе офіційно: є націнка, податки, ліцензії. Продаємо й підакцизні товари, і промислові дрібниці — все, що треба людям, — пояснює вона. — У нас навіть є дозвіл на продаж алкоголю на розлив, чого більшість приватників уникають.

Магазин працює щоденно з 9:00 до 20:00 без обідньої перерви. У середу — базарний день, люди їдуть у Чортків, але й місцева крамниця без клієнтів не залишається.

Чи не шкодує, що все життя присвятила одній справі? Пані Стефанія усміхається:

— Ні. Торгівля — це моє. Ніколи не йшла на роботу з примусу. Навіть коли була на лікарняному, хотіла якнайшвидше повернутися. Люди, спілкування, щоденний рух — я цим живу.

Її діти мешкають у Львові, жоден не продовжив мамину професію. Чоловік помер вісім років тому. Поза роботою — самотність. Але в неї немає жалю, бо віддала життя улюбленій справі.

Звісно, були й складні моменти. Якось магазин пограбували, зірвали замки. Приїхала міліція, взяли відбитки, але слід злодіїв загубився. А ось недостач у касі за всі роки — жодної.

— Я щаслива, що мені траплялися чесні колеги. За все життя ні копійки не довелося доплачувати за касу, — каже вона з гордістю.

На старих фотографіях, що зберігаються в сімейному альбомі, уже не впізнати половини облич — багатьох нема серед живих. Пані Стефанія — одна з небагатьох, хто залишився з тієї «старої гвардії». Іван Заболотний, нинішній директор Чортківського райСТ, також добре її знає:

— Вона — наша гордість. І приклад для всіх!

Жінка згадує, як за часів важкої операції на суглоб у Чернівцях отримала від райСТ суттєву допомогу — 5 тисяч гривень. Каже, що завжди мала щастя на хороших керівників і чесне оточення.

— Життя, звісно, не вічне. Але поки відчуваю в собі силу — працюю. У нашій справі потрібна й пам’ять добра, і акуратність, і точність. Щотижня — звіти, щодня — облік. Але це вже як частина мене, — ділиться вона.

І наостанок — кілька слів для молодших колег:

— Найперше — повага до людей. Усе інше — дисципліна, охайність, відповідальність — прийде. Але без щирості у торгівлі не вийде нічого.

До Міжнародного дня кооперації ми приєднуємося до привітань і бажаємо всім працівникам системи споживчої кооперації натхнення, витримки й людського тепла. Бо саме на таких людях, як Стефанія Матвіїв, і тримається цей рух уже десятки років.