Ганна Туркіць із села Ридодуби на Чортківщині вже понад чотири десятиліття працює у сільському господарстві. Її життєвий шлях – це приклад незмінної відданості рідній землі, роботі й людям, поруч із якими вона живе й трудиться. У 2025 році жінка готується до виходу на пенсію, а за плечима в неї – 43 роки безперервної праці.
Від підмінної доярки до завідувачки ферми
Усе почалося у 1982 році, коли Ганна, щойно закінчивши школу, прийшла працювати підмінною дояркою до своєї тітки. Її мама, яка також працювала дояркою, рано померла, а подальше навчання стало неможливим. Тож дівчина пішла у господарство. Після п’яти років роботи її помітили. У 22 роки, без спеціальної освіти, вона очолила ферму. Згодом, уже за направленням колгоспу, здобула освіту зоотехніка і закінчила технікум із відзнакою.
Протягом усіх років роботи вона змінювала посади – від завідувачки ферми до обліковця, молокозаготівельниці, а нині – підсобної працівниці у ПАП «Дзвін». Сама Ганна Петрівна каже: «Я не у великих начальниках, але яку роботу дають – ту й виконую». І справді – вона видає паї, допомагає на кухні, не цурається жодної роботи.
Люди, які поруч
Жінка щиро дякує керівнику господарства Василю Градовому та заввідділком Олександру Дударю – не лише за гідні умови праці, а й за людське ставлення. Допомога на операції, підтримка в скруті, уважність до працівників – усе це, на її думку, робить колектив міцнішим.
«Зарплата відповідна, за кордон їхати не треба», – переконана Ганна. І додає, що керівництво завжди йде назустріч – чи то в питаннях лікування, чи допомоги на церкву, чи інших потреб.
Робота – як частина життя
Ганна Туркіць працює з людьми, які починали поруч із нею ще в часи колгоспів. Їх залишилося зовсім мало – Іван Решітко, Зеновій Кілівник, Ігор Захаревич, Ростислав Семенюк та Ростислав Заремба. Усього у відділку нині трудиться трохи більше 30 осіб – сучасні технології скоротили потребу в людській силі, але робота залишається.
«Якщо бачиш, що начальник до тебе ставиться добре – і тобі хочеться віддячити», – каже жінка. Вона згадує, як восени працювали без світла – вставали о шостій ранку, готували на кухні, а потім ішли видавати паї. Вихідні – рідкість, та й ті минають у турботах.
Родина – підтримка і продовження
Ганна живе з чоловіком Михайлом, який також працює в господарстві – охоронцем. Син Андрій – кранівник у ПАП «Дзвін». Донька Олеся живе по сусідству, працює бухгалтером у поліклініці. Невістка Христина пече торти, виховує маленького Назарка. Старший онук Іванко вже готується до школи. Усі живуть поруч, разом ходять до костелу, навідують стареньку маму чоловіка.
Порада молодим – не боятися села
«Сміливо йдіть у сільське господарство і нічого не бійтеся», – радить молоді Ганна Петрівна. – «Є душові, їдальня, достойна зарплата. Але працювати треба. А хто не хоче – значить, не туди потрапив».
Її шлях – це історія вірності не лише праці, а й людяності. У час, коли багато хто шукає щастя за кордоном, Ганна Туркіць довела: щастя – поруч. У рідному селі, у праці, у родині.
Гаряча стрічка
Немає коментарів