Юлія Щепак родом із Попасної Луганської області. Сьогодні вона працює фахівчинею з публічних закупівель у Чортківському ліцеї № 7. Але за цими буднями – шлях втечі з-під обстрілів, втрата рідного дому, боротьба за життя сина і спроба збудувати все з нуля. Своєю історією вона поділилася щиро і без прикрас.
У 2014-му, під час першої окупації Попасної, Юлія тільки-но закінчила технікум і переїхала до Харкова. Працювала в банках, але згодом повернулася додому, де знову влаштувалася в Ощадбанк. У 2017-му Попасна почала відроджуватися: ремонти, благоустрій, вулиці у квітах. Війна була ніби десь поруч, але водночас далеко.
«Ми не вірили, що буде повномасштабна війна»
Початок 2022 року став для мешканців Попасної початком нового страху. Авіація над головами, відсутність укриттів, вибухи поруч із будинками. Юлія переїхала до батьків, бо жила на 9-му поверсі багатоповерхівки без доступного укриття. Згодом, після удару по хлібозаводу, де вона працювала, місто занурилося в темряву, зник зв’язок, люди брали воду з криниць і грілися біля грубки. У підвалі, в повній темряві, провели понад тиждень. Поруч – батьки, сестра, трирічний син.
«Я просила його повторювати моє ім’я та прізвище. Про всяк випадок, раптом нас розділять або хтось загине», – розповідає Юлія.
«Коли побачила страх в очах батька – зрозуміла, треба тікати»
Їхня квартира, разом з грошима й речами, згоріла під час обстрілу. Колишній чоловік Юлії приїхав, аби евакуювати її з сином. Вони виїжджали з міста під снайперським вогнем, дитина лежала на підлозі автомобіля, накрита матір’ю. У Бахмуті ще було відносно спокійно. «Мій син жадібно їв сардельку, я дивилась на це і плакала», – згадує вона.
Згодом приїхали й батьки. Будинок, де вони залишались, зруйнували – їм дивом вдалося вижити. Всі разом вони виїхали з Бахмута. У Дніпрі довелось чекати кілька днів, аби потрапити до евакуаційного потягу. Остаточним пунктом призначення став Чортків, куди привезла знайома з Попасної.
Новий дім – гуртожиток, нове життя – з нуля
У Чорткові Юлія з сином спочатку жили в гуртожитку медичного коледжу. Грошей не було, допомагали міська рада та церква. Згодом вона влаштувалася працювати в салон краси, потім – у ліцей, де працює й нині. Сина влаштувала в садочок, а згодом і в школу.
Проте нове життя не оминули й труднощі. «У садочку були батьки, які не хотіли, щоб моя дитина гралася з їхньою, бо він розмовляє російською. В школі називали “москалем”», – пригадує Юлія. Вона з болем говорить про дітей, які повторюють агресивні слова дорослих, і про страх, що її син замкнеться в собі через неприйняття.
«Поки що живемо, як можемо. А далі – життя покаже»
Зараз вся родина – батьки, сестра, бабуся – теж у Чорткові. Орендують будинок, економлять на всьому, адже витрати великі. Попри труднощі, всі працюють. Але в Попасну повертатися більше нікуди. Її просто немає.
«Наш дім зник з лиця землі. Ми мріємо про нього, але назад дороги вже немає…»
Юлія продовжує будувати нове життя на чужині. І попри біль втрати та труднощі інтеграції, щодня доводить собі й синові: життя триває. Навіть після вибухів. Навіть після втрат. Навіть після того, як рідний дім став згадкою.
Немає коментарів