Митці за лаштунками: історії чортківських режисерів, які творили магію театру

Щороку 27 березня світ відзначає Міжнародний день театру — свято, коли актори, глядачі та усі, хто причетний до сцени, згадують найяскравіші моменти творчості. Та чи не найменше помітними залишаються ті, без кого не існувало б жодної вистави — режисери. Саме їхня праця часто залишається в тіні, хоч саме вони — рушійна сила театрального дійства. У Чорткові, місті з глибокими мистецькими традиціями, завжди були ті, хто запалював сцени, хоч і залишався поза світлом софітів.

Ще до Другої світової війни Панас Карабіневич створив у Чорткові мандрівну театральну трупу, ставши одним із перших, хто прокладав дорогу театральному мистецтву на Тернопільщині. Пізніше він очолював міський будинок культури, перетворивши його на осередок творчості.

У новіші часи, вже після адміністративного об’єднання районів, згадують і Ореста Савку з Копичинець, який присвятив десятки років служінню сцені, а згодом працював у театрах Тернополя. У 1960-х роках у Чорткові спостерігався справжній злет театрального життя — у місті працювали режисери Москаленко, Михайло Онуфрійчук, Валерій Губанов. У палаці школярів свою справу з натхненням продовжувала Лідія Бусарова-Ліщук, у якої театральне захоплення зародилося ще в дитинстві — у 1930-х роках у її рідному селищі на Хмельниччині при цукровому заводі діяв самодіяльний театр.

Робота режисера — це не лише про художнє бачення, а й про психологію, гнучкість, організаторські здібності та витривалість. Від нього залежить і тон, і темп, і дух постановки. У Чорткові цю місію гідно несли десятки ентузіастів. Серед них — молодий талановитий Микола Вернигора, який приїхав до міста з Києва, але, на жаль, трагічно загинув. Його змінив Яків Лозюк — енергійний, дотепний, здатний підняти настрій однією скоромовкою. Він поставив вистави «Чужий», «Два кольори», «Кайдашева сім’я», «Сватання на Гончарівці», а згодом продовжив працю у ПТУ при цукровому заводі в Заводському, де мав більше можливостей працювати зі студентською молоддю.

Не можна оминути постать Йосипа Куція — режисера з яскравим почуттям гумору, який вмів органічно працювати з малими формами, сценками, уривками. Його вистави запам’яталися глядачам, але важка хвороба не дозволила завершити один з його найкращих задумів — п’єсу «Феєрична жінка». Колеги згадують, як блискуче грав у тій виставі Руслан Пироговський, директор палацу школярів. Але режисерська енергія — основа всього. І якщо вона згасає, гасне і сцена.

Професія режисера — невдячна. Її не видно, не чутно, аплодисменти зазвичай адресовані акторам. Іноді навіть керівники не помічають, хто справжній творець дійства. Один із епізодів особистого досвіду авторки статті — тому яскравий приклад. Підготовка вистави для дітей: тижні сценарної роботи, репетиції, костюми, музика, декорації. Під час самого свята — режисер за лаштунками: вмикає музику, відчиняє завісу, застібає ґудзики, шепоче слова. Наступного дня керівник дякує всім, окрім неї. Бо не бачив.

“А за що їй дякувати, я її взагалі не бачив” – сухо відповів директор, не знаючи, що саме її руками створено кожну мить того свята.

І все ж, попри всі труднощі, любов до сцени живе. Вона передається з покоління в покоління. Сьогодні вже нове ім’я — Катерина Чуйко — гідно продовжує справу. Особливо пам’ятною стала її головна роль у «Лісовій пісні». І саме такі миті доводять — театр живе доти, доки є ті, хто вірить у нього.

А тим, хто залишається за кулісами, ми дякуємо. За тишу, в якій народжується магія сцени.