Дім гідної старості: як на Чортківщині літні люди знаходять затишок, турботу і другий шанс на спокій

Старість може бути гідною, якщо поруч є люди, здатні наповнити її сенсом, турботою і теплом. Геріатричний центр у селі Пробіжна на Чортківщині став саме таким місцем для десятків літніх людей, зокрема й внутрішньо переміщених, які внаслідок війни втратили дім, а подекуди й родину.

Заклад функціонує вже 22 роки, а за цей час через нього пройшло близько 400 осіб. Сьогодні тут проживають 47 підопічних, з яких понад половина — лежачі. Директор територіального центру соціального обслуговування Роман Данильчак проводить на третій поверх — саме там мешкають переселенці зі сходу України, які опинилися в найскладніших життєвих обставинах.

Життєві історії під дахом турботи

Кожен мешканець центру має свою драматичну історію. 88-річна Катерина Долгаєва приїхала з Бахмута. Вона пережила втрату дітей і самотню евакуацію через обстріли. Зі сльозами розповідає, як опинилася спершу в молитовному домі, потім у Дніпрі, а згодом — у Тернопільській області. З теплотою згадує:

“Я в рай потрапила! Їсти дають, прибирають… Я б звідсіля вже нікуди не їхала.”

Її землячка, 80-річна Валентина Тарасенко, ділиться схожою долею. Її евакуація була однією з останніх перед тим, як місто потрапило під щільні обстріли. Її син воює в ЗСУ, а вона намагається зберегти віру і силу духу.

66-річний Геннадій Фомін, ще один мешканець, не стримує емоцій, коли мова заходить про його рідний Мирноград:

“Орки хочуть захопити Покровськ і мій Мирноград. Ні хрена в них не вийде!”

Непоказні герої щоденної турботи

Завідувачка відділенням Ольга Стефанів згадує, як складно було в перші тижні після прибуття переселенців. Люди були травмовані війною і життям. Доводилося поступово формувати колектив, знаходити індивідуальний підхід. Сьогодні ж підопічні називають її другою матір’ю.

«Ні, я своїх людей не віддам!» — з усмішкою заявляє вона, коли мова заходить про можливість переведення декого до нового центру у Колиндянах.

Теплі зустрічі й несподівані знайомства

У коридорі автор публікації несподівано зустрічає знайому — Марію Куцу, колишню вчительку з Шманьківців, яка дружила з його матір’ю. Її шлях до геріатричного центру був таким же непростим: самотнє життя, хвороби, козеня, що з’їло останній кафтан… І вчасна пропозиція від колишнього учня — Романа Данильчака:

“Та ходіть, що ви самі будете мучитися? У нас все є.”

Тепер пані Марія жартує, що її треба «включити в «Голос народу» як офіційну резидентку геріатричного центру».

20 років у закладі — і не шкодує

Галина Богуцька живе тут уже два десятиліття. Її історія — про самотність і силу прийняти нове життя. Як і Галина Козак з Давидківців, яка після важких операцій знайшла спокій і турботу саме тут.

Плани, які перетворюють будинок на дім

У центрі працює 17 осіб персоналу. Відновлено ліфт, що не функціонував 25 років, проводяться ремонти кухні, планується облаштування пральні та складських приміщень. Людей в теплу пору виводять на прогулянки — на території є ялинки, лавочки, квіти.

Допомагають не лише громада і волонтери, а й аграрії — Степан та Григорій Данилишини постачають овочі та фрукти, священник Володимир Заболотний — частий і шанований гість з медом і добрим словом.

Навіть ті, хто приїздив на короткий період, залишаються під враженням. Один випадок — родина з Бучаччини, яка влаштувала батька до центру на час виїзду за кордон. Повернувшись, не впізнали старенького — спокійного, доглянутого, щасливого.

Старість не вирок — якщо є місце, де тебе чекають

У центрі приймають як на платній основі, так і за рахунок держави чи громад. Тут знаходять прихисток люди з інвалідністю, самотні пенсіонери та ті, чиє життя зламала війна. Завідувачка каже просто:

“Маємо власних дітей і онуків, але ліпше вже доживати старість тут. Бо хто знає, як складеться життя.”

У Пробіжній створили не просто притулок — тут є дім. І цей дім, сповнений турботи, заслуговує бути зразком людяності для всієї країни.