«Мама для кожного»: у родині Барчишаків з Чортківщини вже 18 років зростають діти з різними долями

У селі Палашівка на Чортківщині мешкає родина, де слово «мама» звучить особливо часто. Галина Барчишак — мати двох біологічних доньок — разом із чоловіком Михайлом вже 18 років виховує дітей, які з різних причин залишилися без батьківської опіки. У їхньому Будинку сімейного типу з 2007 року виросли десятки дітей, і нині там знову панує гамір дитячих голосів.

Журналісти Чортківщини напередодні Дня матері навідалися до великої та дружної родини, щоб розповісти історію справжньої любові, терпіння і турботи.

Будинок сімейного типу: початок великої справи

Історія сімейства Барчишаків як вихователів розпочалась у вересні 2007 року. Тоді подружжя взяло під свою опіку дев’ятьох дітей. У новій домівці діти отримали не лише дах над головою, а й найважливіше — родинне тепло та прийняття.

Серед перших були Іринка, Андрійко, Ромчик, Олежик, Максимко, Дмитрик, Оленка, Алінка та Сашко. Хтось із них осиротів, інші — були позбавлені батьківського піклування. Але кожен отримав шанс на нове життя в атмосфері безпеки й любові.

«Добре слово не відразу торкає свідомість дитини»

Галина щиро зізнається: робота з дітьми — це не про легкість. Особливо важко налагодити контакт у перехідному віці, коли в підлітка формуються характер і самосприйняття. Проте головний інструмент — це терпіння.

«Навіть добре, лагідне слово не відразу торкає свідомість дитини, яка до цього не знала, що таке турбота. Потрібно вміти чекати. І головне — діяти з любов’ю», — каже Галина.

Виховання з перспективою на майбутнє

У родині Барчишаків кожен має шанс не лише на щасливе дитинство, а й на успішний старт у доросле життя. Гроші, які діти отримують, наприклад, як пенсію по втраті годувальника, батьки відкладають на окремі рахунки. Завдяки цим коштам одному з вихованців, Сашкові, вже придбали будинок.

«Ми дбаємо не лише про сьогодення, а й про майбутнє. Адже, коли дитина йде у світ — вона повинна мати стартовий капітал і відчуття, що вона не сама», — пояснює пані Галина.

Вони всі – наші

Хоча за законом Галина не має статусу «матері-героїні», вона не нарікає. Має двох рідних доньок, Надійку та Софійку, і понад двадцять дітей, яких з чоловіком виростили та виховали з любов’ю.

Більшість називають подружжя мамою й татом. А деякі з уже дорослих вихованців привозять у гості свої родини. Один із синів, Сашко, тепер допомагає бабусі у волонтерстві, виготовляє клямбри для фронту. А його брат Олег — військовий, проходить реабілітацію після поранення. Володя навчається у виші, а інші навідують домівку, де виросли.

Про життя в будинку: традиції, допомога, хобі

У родині панує чіткий розпорядок: чергування на кухні, прибирання, допомога по господарству. Хлопці допомагають батькові на городі, дівчатка — в кухні. Готують улюблені вареники, деруни, голубці. А ще — святкують усі великі події разом, як справжня велика родина.

«Привчаємо дітей до праці, бо без неї в житті нікуди. І все разом — як одна команда. У нас немає поділу на чоловіче чи жіноче. Усе робимо спільно», — розповідає пані Галина.

Діти мають і свої захоплення: Сашко вишиває рушники, дівчатка — малюють і захоплюються мозаїками. Старші передають навички молодшим, а спільне дозвілля стає ще одним містком для єднання.

«Так любити, як любить мама – ніхто не вміє»

Рішення стати батьками-вихователями Галина й Михайло ухвалили у молодому віці — їй було 31, йому — 39. Тоді в них уже були дві маленькі доньки. Але вони хотіли віддати любов і тим дітям, хто з неї був обділений.

«Не шкодуємо ні на мить. Щасливі, що змогли дати батьківське тепло тим, хто цього потребував. А коли тебе обіймають і кажуть: моя мамуся — хіба це не щастя?» — каже Галина.

Історія родини Барчишаків — не лише про виховання, а про безумовну любов, готовність ділитися та вміння бути батьками для кожного. Для них справді не буває чужих дітей — лише свої, рідні серцю.